Співіснування у Стародавньому Китаї: Леопардові Коти до Ери Домашніх Улюбленців

Свіже дослідження, опубліковане у престижному виданні Cell Genomics, остаточно підтверджує: мешканці Стародавнього Китаю протягом щонайменше 3500 років ділили свої житла та території з дикими лісовими котами виду Prionailurus bengalensis. І це відбувалося задовго до того, як на цих землях з'явилися одомашнені Felis catus. Група науковців, серед яких був Шу-Цзин Ло з Пекінського університету, провела скрупульозний аналіз генетичного матеріалу. Вони дослідили ДНК, вилучену з двадцяти двох зразків котячих кісток. Ці рештки були знайдені на чотирнадцятьох різних археологічних об'єктах по всьому Китаю.

Датування ранніх знахідок леопардових котів сягає приблизно 5400 років тому. Присутність цих тварин простежується аж до 150 року нашої ери. Це свідчить про тривалий період тісної, хоча й не одомашненої, взаємодії між людьми та цими дикими хижаками. Ці дані відкривають нову сторінку в історії синантропних видів Азії.

Такий тривалий зв'язок, що охоплює понад три з половиною тисячоліття, між людьми та лісовими котами вказує на те, що Prionailurus bengalensis займали унікальну екологічну нішу поблизу людських поселень. Ймовірно, ці дикі мисливці відігравали ключову роль у природному регулюванні популяцій гризунів. Таким чином, вони опосередковано захищали продовольчі запаси ранніх землеробських громад, що було беззаперечною перевагою для тих спільнот. На відміну від своїх майбутніх одомашнених родичів, поширення леопардових котів у той період не контролювалося цілеспрямовано людьми, що чітко підкреслює їхній напівдикий статус.

Дослідники також зауважують важливий факт: леопардові коти, які є ендеміками Південної, Південно-Східної та Східної Азії, не схрещувалися з домашніми котами у природних умовах. Це підтверджується відсутністю будь-яких гібридних решток у стародавніх археологічних шарах. Це розмежовує їхню роль у екосистемі від ролі пізніших одомашнених тварин.

Аналіз виявив доволі значний хронологічний проміжок — майже шість століть. Цей інтервал розділяє останні знайдені рештки леопардової кошки (близько 150 року н. е.) та перші археологічні свідчення появи Felis catus (приблизно 730 року н. е.). Цей часовий розрив є вагомим аргументом проти теорії, що леопардові коти могли бути прямими попередниками сучасних домашніх котів у Китаї. Схоже, що пізніші домашні коти, генетично ближчі до африканської дикої кішки Felis lybica, прибули до регіону значно пізніше. Найімовірніше, їхнє поширення пов'язане з торгівельними караванами, що рухалися Великим Шовковим шляхом.

Шу-Цзин Ло припускає, що процес одомашнення Felis catus міг стати більш актуальним із розширенням землеробства, особливо у період династії Тан (618–907 роки н. е.). У цей час потреба у використанні диких шкідників-регуляторів, якими були лісові коти, поступово зменшувалася. Найперша одомашнена кішка, виявлена у цій вибірці, датується VIII або IX століттям нашої ери. Її знайшли у Тунвані — важливому вузлі Шовкового шляху на заході Китаю. Це остаточно підтверджує гіпотезу: поширення Felis catus було нерозривно пов'язане з торговельними та культурними обмінами. Це не було результатом незалежного одомашнення у Східній Азії, як це, можливо, відбувалося з місцевими леопардовими котами. Таким чином, історія котячих у Китаї демонструє два чіткі етапи взаємодії з людиною: тривале природне співіснування з місцевим диким видом, а потім — його поступове заміщення завезеним одомашненим видом.