Генетична сенсація: Домашні коти прибули до Європи на дві тисячі років пізніше, ніж вважалося

Масштабне генетичне дослідження кардинально змінює усталені уявлення про те, коли саме домашні коти закріпилися на європейському континенті. Науковці, зокрема Оттоні та Де Мартіно, представили у престижному виданні Science дані, які свідчать: ці тварини стали звичними мешканцями Європи лише близько 2000 років тому. Це відкриття зміщує часові рамки на тисячі років пізніше, ніж припускали попередні гіпотези.

Нова хронологія змушує перенести фокус уваги з ранніх етапів неолітичної експансії на більш пізні історичні епохи. Тепер дослідники пов’язують поширення котів із розвитком активної морської торгівлі у Середземномор'ї. Це суттєво відрізняється від домінуючої раніше теорії, яка стверджувала, що коти мігрували разом із першими землеробами з Анатолії приблизно 6000–7000 років тому.

Професор археології Грегер Ларсон з Оксфордського університету та його колеги підкреслюють, що старі висновки часто ґрунтувалися на аналізі мітохондріальної ДНК. Цей тип ДНК успадковується виключно по жіночій лінії, що могло спотворити реальну картину розселення. Сучасний аналіз повних ядерних геномів чітко вказує на північноафриканське походження предків нинішніх домашніх котів, а не на Левант, як це стверджували деякі застарілі концепції.

Для проведення цього всеосяжного дослідження вчені опрацювали рештки 225 котячих із 97 археологічних майданчиків, розташованих у Європі та на Близькому Сході. Було створено 70 стародавніх геномів для порівняння з генетичним матеріалом сучасних особин. Встановлено, що найперші геноми, які відповідають профілю сучасних домашніх котів, з'являються в Європі саме в період розквіту Римської імперії. Цей час ідеально збігається з піком морських товарообігів.

Це дає вагомі підстави вважати, що саме римські купці та мореплавці, які перевозили, наприклад, зерно з Єгипту, стали головними агентами поширення цих тварин європейськими портами. Коти були незамінними помічниками, виконуючи функцію знищувачів гризунів на суднах та у складських приміщеннях, що робило їх цінним «вантажем».

Визначити статус стародавніх котів було надзвичайно складно, оскільки кістки диких та одомашнених представників роду Felis за морфологічними ознаками практично неможливо розрізнити. Раніше знайдені зразки, які приписували одомашненим котам, як-от скелет із Кіпру віком близько 9,5 тисячі років, тепер, імовірно, належать лісовим котам (Felis silvestris). Ці дикі тварини схрещувалися з африканським степовим котом (F. lybica lybica).

Аналіз показав, що у неотенічних диких котах із Малої Азії містилося до 24–34% генетичного матеріалу F. catus або їхніх прямих попередників. Це свідчить про те, що змішування відбувалося ще до того, як почався масовий завіз повністю одомашнених особин. Справжня генетична експансія, характерна для сучасних котів, фіксується в європейських зразках лише з I століття нашої ери.

Історія одомашнення, найімовірніше, стартувала у Північній Африці, явище, яке вчені називають «єгипетським феноменом». Переломний момент у прирученні стався там приблизно 3,5–4 тисячі років тому. На відміну від коней, у котів відбір тривалий час був зосереджений переважно на зміні поведінкових характеристик. Команда дослідників у рамках проєкту Felix, яким керує Клаудіо Оттоні, планує продовжити свої пошуки, зосередивши зусилля на території Італії, Греції та Туреччини для детальнішого простеження міграційних шляхів.