Відкриття найглибшої екосистеми, що живиться метаном, на північному сході від Японії

Світовий океан знову доводить, що поняття «межа» – це лише межа нашого поточного розуміння. У північно-західній частині Тихого океану, у хадальних зонах Курило-Камчатського та західної частини Алеутського жолобів, вчені виявили найглибоководніші та водночас наймасштабніші спільноти тварин. Ці організми існують завдяки хемосинтезу – енергії, що вивільняється з метану та сірководню, які виходять із морського дна.

Це відкриття, опубліковане 30 липня 2025 року у виданні Nature, описує ці «ріки життя» на глибинах, що сягають 9 533 метрів. На такій глибині панують лише холод, темрява та колосальний тиск, де сонячне світло ніколи не проникає.

Важливо усвідомити: хадаль – це не просто мертвий, безжиттєвий мул. Це активний біогеохімічний вузол. Тектонічна активність та розломи доставляють сюди флюїди, а мікроорганізми перетворюють хімічні сполуки на основу харчового ланцюга, створюючи унікальне середовище існування.

Експедиція відбулася з 8 липня до 17 серпня 2024 року. Дослідники працювали на борту наукового судна, використовуючи пілотований апарат «Фендоучже» (Fendouzhe / Striver). Під час серії занурень команда вперше зафіксувала щільні колонії хемосинтетичних спільнот. Після цього було проведено масштабне дослідження аналогічних геологічних ділянок для оцінки їхнього поширення.

Загалом було здійснено 19 занурень. Вчені спостерігали, фотографували та збирали зразки цих унікальних угруповань. З’ясувалося, що ці спільноти простягаються смугою завдовжки приблизно 2 500 кілометрів уздовж основи акреційної призми.

На цих екстремальних глибинах процвітають спільноти, де домінують:

• Трубчасті черви-сибоглініди, відомі своїми яскраво-червоними гемоглобіновими «щупальцями».
• Двостулкові молюски, зокрема й великі екземпляри.
• Різноманітні інші донні організми, які приєднуються до цього «енергетичного острова».

Це життя, яке не залежить від органічної речовини, що осідає з поверхні. Воно ґрунтується на симбіозі тварин і мікробів, здатних трансформувати хімічні флюїди у життєдайну енергію.

Геохімічний аналіз та ізотопні дані свідчать, що метан у цих місцях утворюється внаслідок мікробних процесів у глибоких шарах осадів. Це дає важливі відомості про механізми вуглецевого циклу на екстремальних глибинах нашої планети.

Паралельно з науковими проривами зростає і практичний інтерес до надр океану. Наприклад, Японія має намір провести тестовий видобуток рідкісноземельного «морського мулу» біля острова Мінаміторі вже у січні 2026 року. Це відбуватиметься на глибинах близько 5 000–6 000 метрів, з метою оцінки технологічної здійсненності та зменшення ресурсних ризиків.

Це відкриття додає новий вимір у наше сприйняття Землі. Складається враження, що планета просто додала новий, глибокий бас до своєї симфонії. Поки ми звикли думати, що «життя» нерозривно пов’язане з повітрям і сонячним світлом, на глибині понад дев’ять кілометрів воно спокійно існує, живлячись хімією розломів, а не фотонами.

Там, де ми бачили лише порожнечу і тишу, виявився ще один рівень звучання. У цій новій картині світу стає недоречно говорити про «край світу». Немає краю. Є лише різні рівні звучання. Поверхня грає світловими мелодіями, ліси – повільними струнними, міста – напруженим бітом, а в хадалі тихо і наполегливо працює контрабас хемосинтезу.

Океан знову нагадує: межа – це не межа життя, а лише межа нашої уяви.

Якщо сприймати це відкриття як ноту, то його сенс простий: життя значно глибше, ніж наші карти, єдність набагато ширша, ніж ми уявляємо, і навіть там, де ми впевнені, що «нічого немає», світ продовжує свою партію – тихо, без свідків, але в тій самій симфонії, частиною якої є і ми.