Муркотіння котів є надійнішим акустичним ідентифікатором, ніж нявкання – нове дослідження

Нещодавні наукові розробки розкрили несподіваний аспект у вокалізації домашніх котів, вказуючи на те, що їхнє ритмічне муркотіння слугує значно надійнішим інструментом для розпізнавання індивідів, ніж більш звичні нявкання. Дослідники застосували методи, запозичені з технологій розпізнавання людського мовлення, для детального аналізу акустичної структури обох типів котячих вокалізацій. Хоча обидва звуки демонстрували індивідуальну відмінність, саме муркотіння виявилося стабільнішим і послідовнішим маркером для ідентифікації конкретної тварини.

Кожен кіт у дослідженій вибірці володів унікальною характеристикою муркотіння, яке традиційно асоціюється зі станом розслаблення або раннім спілкуванням між матір'ю та кошенятами. Муркотіння, як відомо, може мати терапевтичний ефект, оскільки його частота коливається у діапазоні від 25 Гц до 140 Гц, а деякі дослідження вказують на діапазон 100–120 герц як такий, що позитивно впливає на регенеративні функції людського організму, включаючи загоєння кісток і м'язів, як зазначали вчені з Університету Міннесоти США. На противагу цьому, нявкання демонструє значну акустичну гнучкість, особливо у взаємодії з людьми, де воно часто використовується для вираження потреб, таких як прохання про їжу чи привернення уваги. Ця адаптивність призвела до того, що індивідуальні варіації в нявках були набагато вищими, ніж у стабільному муркотінні.

Еволюційний аналіз вокалізації котів включав порівняння звуків домашніх котів із вокалізаціями п'яти їхніх диких родичів, зокрема африканського степового кота, від якого вони походять, та пуми. Дослідження виявило, що нявкання домашніх котів демонструє суттєво більшу мінливість порівняно з їхніми дикими аналогами. Вчені припускають, що ця вокальна пластичність є прямим наслідком еволюційної адаптації котів до різноманітних побутових умов та очікувань, пов'язаних із життям поруч із людьми. Домашні коти, на відміну від своїх предків, значно змінили свою комунікацію, щоб ефективніше взаємодіяти з людьми, що є частиною їхньої тисячолітньої еволюції від диких хижаків до компаньйонів.

Наприклад, дослідження, проведене командою з Анкарського університету, показало, що коти частіше вокалізують у присутності чоловіків-доглядальників, що може бути спробою вимагати чіткіших вокальних сигналів для задоволення потреб. Ця відмінність між стабільністю муркотіння та гнучкістю нявкання має глибокі наслідки для розуміння фелінології та взаємодії між видами. Муркотіння, яке може бути викликане навіть електричним стимулюванням інфундібулярної області мозку, є більш внутрішньо притаманним і менш залежним від зовнішнього контексту, ніж нявкання. Навіть у стресових ситуаціях, як-от під час пологів або при болю, кішки використовують муркотіння для самозаспокоєння, що свідчить про його фундаментальну роль у їхньому фізіологічному регулюванні.

Натомість, нявкання, яке, як вважається, розвинулося переважно для спілкування з людьми, відображає соціальну динаміку, що постійно змінюється, включаючи гендерні відмінності у вокалізації, як було зафіксовано у 31 кота під час спостережень у Туреччині. Таким чином, хоча нявкання є гнучким інструментом для маніпуляції та привернення уваги, муркотіння залишається унікальним, стабільним акустичним «відбитком пальця» кожного окремого кота.