Підтвердження затемнення 709 року до н.е. уточнило дані про обертання Землі та активність Сонця

Міждисциплінарне дослідження, що поєднало історичну географію, археологію та астрофізику, остаточно підтвердило: повне сонячне затемнення, зафіксоване у давньокитайській хроніці «Весни та Осені» князівства Лу у 709 році до нашої ери, є найстарішим із усіх відомих датованих повних сонячних подій. Результати цього фундаментального аналізу були представлені у виданні The Astrophysical Journal Letters наприкінці 2025 року. Це підтвердження має велике значення для сучасної науки, оскільки воно дозволяє точніше моделювати планетарну динаміку та еволюцію швидкості обертання нашої планети.

Ключовим етапом верифікації стало виправлення помилки у географічних координатах стародавнього міста Цюйфу, яке слугувало столицею князівства Лу. Раніше неточність у локалізації, що сягала приблизно восьми кілометрів на основі застарілих припущень, унеможливлювала підтвердження видимості повного затемнення у цій місцевості сучасними комп'ютерними моделями. Це створювало прямий конфлікт із історичним звітом. Після внесення коректив, що базувалися на нових археологічних даних, моделювання траєкторії затемнення, яке відбулося 17 липня 709 року до н.е., беззаперечно показало: повна фаза була видима безпосередньо при дворі Лу, тим самим остаточно валідуючи історичний запис.

Дані, отримані внаслідок цього дослідження щодо параметра дельта Т (ΔT), який характеризує зміну швидкості обертання Землі, надали кількісне підтвердження геофізичних теорій. Для періоду з VIII по VI століття до нашої ери було розраховано діапазон ΔT у межах від 20 264 до 21 204 секунд. Ці числові показники свідчать про те, що в ту епоху планета оберталася швидше, поступово сповільнюючись під впливом приливного тертя, спричиненого гравітацією Місяця. Це уточнення вносить суттєві корективи у чинні моделі обертання планети та забезпечує більш точні часові прив’язки для стародавніх астрономічних феноменів.

Додаткову наукову вагу надає примітка до основного запису, яка міститься у пізнішому трактаті «Ханьшу» (Книга Хань) I століття нашої ери. У ній описується, що затемнене Сонце виглядало «повністю жовтим зверху і знизу». Дослідники, серед яких співавтор доктор Мен Цзінь з Лабораторії сонячної та астрофізичної апаратури Lockheed Martin, припускають, що це може бути одним із найдавніших збережених описів сонячної корони — зовнішньої атмосфери Сонця, яку можна побачити лише в момент повної фази. Це спостереження незалежно підтверджує нещодавні реконструкції сонячного циклу, зроблені на основі аналізу ізотопів вуглецю у кільцях дерев. Воно вказує на те, що до 709 року до н.е. Сонце виходило з тривалого періоду низької активності, відомого як Неоассирійський Гранд-мінімум (який тривав з 808 по 717 рік до н.е.), і наближалося до піку свого 11-річного циклу.

Систематична фіксація небесних подій, зокрема затемнень, яку вели давні китайські астрономи за дорученням правителів, забезпечила Китаю один із найбільш повних у світі архівів затемнень. Цей архів сьогодні є безцінним надбанням для сучасної науки: від навігації супутників до прогнозування сонячної активності. Поки історики розгадують загадки минулого, астрономи активно використовують ці дані для калібрування планетарних моделей, готуючись до майбутніх подій. Наприклад, до повного сонячного затемнення 12 серпня 2026 року, яке буде спостерігатися у Гренландії, Ісландії та Іспанії.