Геоморфологічні докази зміцнюють гіпотезу про стародавній океан на Марсі

Нові геоморфологічні дані, опубліковані у січні 2026 року в журналі npj Space Exploration, надають вагомі підстави для посилення гіпотези про існування масштабного океану, що колись покривав значну частину північної півкулі Марса. Це відкриття, засноване на детальному аналізі геологічних маркерів, вказує на те, що Червона планета могла мати умови, сприятливі для тривалого існування стабільної поверхневої води.

Дослідження зосередилося на системі каньйонів Валлес Марінеріс, найбільшій у Сонячній системі, зокрема на регіоні Копратес Часма. Ключовим доказом стало виявлення так званих «накопичень з уступом» (Scarp-Fronted Deposits, SFD), які інтерпретуються як залишки стародавніх річкових дельт, що свідчать про впадіння водних потоків у велику водойму. Ці формації були виявлені на узгодженій висоті, оціненій у діапазоні від -3750 до -3650 метрів відносно певного рівня, що є сильним індикатором стабільної берегової лінії.

За оцінками дослідників, події, що сформували ці структури, відбувалися приблизно три мільярди років тому. Обсяг цього стародавнього океану міг бути порівнянним із сучасним Північним Льодовитим океаном Землі. Ці нові геологічні маркери значно зміцнюють попередні гіпотези про водне минуле Марса, оскільки реконструкція рівня моря базується на чітких геоморфологічних ознаках берегової лінії, а не лише на непрямих аргументах.

У розробці дослідження брали участь фахівці з Університету Берна та Італійського національного інституту астрофізики (INAF), зокрема Падуанської обсерваторії. Провідним дослідником виступив Ігнатіус Аргадестія, аспірант Університету Берна. Для аналізу були використані високоточні орбітальні дані, отримані з камери CaSSIS на борту європейського апарату ExoMars Trace Gas Orbiter (TGO), а також даних апаратів NASA Mars Express та Mars Reconnaissance Orbiter.

Професор Фріц Шлюнеггер з Університету Берна зазначив, що ідентифіковані структури чітко відповідають гирлам річок, що впадають в океан, подібно до численних прикладів на Землі. Хоча сьогодні ці колишні дельтові структури вкриті дюнами, сформованими вітром, їхня первісна морфологія залишається впізнаваною. Це відкриття суттєво звужує часові рамки та умови, за яких на планеті могли існувати стабільні поверхневі води, що є критично важливим для астробіології.