У величній залі вашингтонського готелю, де зазвичай лунають впевнені промови про глобальне партнерство, Крісталіна Георгієва виглядала незвично втомленою. Директорка-розпорядниця МВФ вкотре закликала до єдності перед обличчям криз, проте весняні зустрічі 2026 року замість проривів оголили жорстку правду: багатосторонні інституції втрачають вплив у світі зростаючої конфронтації.
Міністри фінансів та голови центробанків роз'їхалися, так і не домовившись щодо ключових питань реформи квот, полегшення боргового тягаря та кліматичного фінансування. Георгієва, відома своєю наполегливістю, зіткнулася з тим, що її інституційні заклики дедалі частіше залишаються без відповіді. Ставки високі: без координації глобальна економіка ризикує скотитися до серії регіональних блоків та торговельних війн.
Для Георгієвої це не випадковий епізод, а продовження тривалої кар’єри, сповненої парадоксів. Болгарська економістка, яка пережила посткоммуністичний перехід, працювала в Європейській комісії, згодом стала CEO Світового банку, а у 2019-му очолила МВФ. Вона завжди позиціонувала себе як міст між Заходом і Глобальним Півднем, активно просуваючи зелений порядок денний та допомогу бідним країнам під час пандемії та війни в Україні.
Однак нинішній момент виявляє глибоку суперечність у її траєкторії. Георгієва неодноразово попереджала про небезпеку фрагментації світової економіки, але саме за її керівництва стало очевидним, як геополітика підриває легітимність МВФ. Зростання ваги Китаю, скептицизм США щодо багатосторонніх структур та поява альтернативних форматів на кшталт БРІКС+ ставлять її в роль посередниці, чиї можливості обмежені інтересами великих держав.
Мотиви Георгієвої зрозумілі: вона щиро вірить у систему, засновану на правилах, що сформувалася завдяки її власному досвіду в перехідній Болгарії. Проте інституційна логіка МВФ, де голоси досі розподілені непропорційно на користь Заходу, працює проти неї. Кожен заклик до реформи наштовхується на опір тих, хто виграє від статус-кво.
Уявіть диригента, який намагається керувати оркестром, де половина музикантів уже домовилася грати іншу мелодію в іншому залі. Саме так виглядають зусилля Георгієвої: формально всі визнають необхідність координації, але реальні рішення ухвалюються під час двосторонніх зустрічей або через національні інструменти тиску.
Цей епізод змушує подивитися на ситуацію ширше. Проблема не лише в особистості Георгієвої чи навіть у самому МВФ. Вона є симптомом глибшого зрушення: переходу від повоєнного ліберального порядку до світу, де сила та національні інтереси знову домінують над колективними правилами. Лідери на кшталт Георгієвої стають символами епохи, що минає — вони все ще говорять мовою співпраці, але світ уже слухає іншу музику.
Питання тепер не в тому, чи зможе Георгієва врятувати багатосторонність. Питання в тому, чи здатна багатосторонність переродитися в нових умовах, чи їй судилося залишитися красивою, проте застарілою ідеєю минулого століття.
