Доки світові столиці зосереджені на гучних протистояннях наддержав, візити президента Південної Кореї та міністра закордонних справ Бангладеш до Нью-Делі виглядають майже рутинними. Проте саме ці події оголюють парадокс сучасної Азії: поки великі держави намагаються розділити регіон на блоки, середні країни тихо вибудовують мережу практичних зв'язків, яка може виявитися міцнішою за гучні альянси. Судя по всьому, йдеться про спробу створити альтернативну архітектуру співпраці, менш залежну від протистояння між Пекіном і Вашингтоном.
Історичний фундамент цих візитів закладався десятиліттями. Дипломатичні відносини Індії та Південної Кореї, встановлені у 1973 році, тривалий час залишалися формальними. Прорив стався у 2009-му з підписанням угоди про всеосяжне економічне партнерство. Відтоді, згідно з офіційними даними, двостороння торгівля зросла майже вдесятеро, південнокорейські корпорації побудували заводи в Індії, а Нью-Делі отримав доступ до передових технологій та інвестицій в інфраструктуру. Цей напрям став одним із найуспішніших прикладів індійської політики «Look East», згодом трансформованої в «Act East».
Зв'язки з Бангладеш мають ще більш екзистенціальний характер. Підтримка Індією визвольної війни 1971 року досі залишається частиною національного міфу обох країн. Однак сусідство принесло не лише дружбу, а й хронічні проблеми — від розподілу вод Гангу та Брахмапутри до прикордонної торгівлі та міграції. Як свідчать доступні звіти, товарообіг зростає, але інфраструктурні перешкоди та невирішені водні питання продовжують обмежувати потенціал. Тому візит глави МЗС Бангладеш є спробою перевести відносини з режиму управління кризами в режим стратегічного партнерства.
Поточні переговори в Делі, вочевидь, зосереджені на трьох головних напрямах: технологічній безпеці, кліматичній стійкості та диверсифікації ланцюжків постачання. Південна Корея прагне зменшити залежність від Тайваню та Китаю у виробництві напівпровідників, Індія пропонує масштабний ринок і фармацевтичну базу, а Бангладеш — можливості в текстильній та швейній промисловості. Експерти зазначають, що всі три сторони уникають відкритої антикитайської риторики, надаючи перевагу мові «сталого розвитку» та «інклюзивного зростання».
Карта інтересів при цьому складніша, ніж здається. Для Індії візити є частиною довгострокової стратегії створення «мережі партнерств», яка знижує ризики односторонньої залежності. Сеул, судячи з усього, використовує Індію як страховку на випадок ескалації навколо Тайваню і водночас шукає нові ринки збуту своєї високотехнологічної продукції. Дакка намагається балансувати між Пекіном, Делі та Токіо, уникаючи боргової пастки ініціативи «Один пояс, один шлях». При цьому попередні дані вказують на те, що жодна зі сторін поки не готова розкривати повний обсяг досягнутих домовленостей, що є типовим для азійської дипломатії.
Розвиток подій можливий за кількома реалістичними сценаріями. Перший — поступове формування мініальянсу у сфері критичних технологій та зеленої енергетики. Бенефіціарами стануть корпорації трьох країн, а тригером послужить запуск спільних проєктів із виробництва чипів та сонячних модулів. Основною контрсилою тут виступлять бюрократичні бар'єри та зміна урядів. Другий сценарій — символічний: гучні меморандуми без глибокого впровадження. У цьому разі вигодонабувачем виявиться Китай, який зберігає домінуючі позиції в регіоні.
Третій шлях — реакція Пекіна. Якщо Китай побачить у зближенні спробу створити альтернативу своєму впливу в Бенгальській затоці, варто очікувати економічного тиску на Бангладеш та дипломатичних демаршів щодо Сеула. Четвертий, найбільш амбітний сценарій передбачає розширення формату до чотирьох- або п'ятистороннього діалогу із залученням Японії чи В'єтнаму. Це могло б суттєво підвищити стійкість регіональних ланцюжків постачання до глобальних шоків, проте потребувало б серйозних поступок у чутливих питаннях.
Успіх цих ініціатив зрештою залежатиме від здатності трьох столиць перетворити протоколи про наміри на дієві механізми, відчутні для бізнесу та громадян.
