Зв'язок циклів сонячної активності та льодового покриву Антарктиди: аналіз палеокліматичних даних

У 2026 році світове наукове співтовариство зосередило пильну увагу на двох взаємопов'язаних напрямках досліджень: детальному вивченні диференціального обертання і магнітної активності Сонця, а також на палеокліматичному аналізі, що встановлює зв'язок між циклами антарктичного припайного льоду та сонячними флуктуаціями. Наразі Сонце стрімко наближається до піку свого 25-го циклу, який, за попередніми розрахунками астрофізиків, мав настати в інтервалі між кінцем 2024 року та початком 2026 року. Особливо драматичними видалися 1 та 2 лютого 2026 року, коли активна область сонячних плям AR4366 породила серію потужних спалахів. Серед них виділяється подія класу X8.3, що відбулася 1 лютого і стала найпотужнішим зареєстрованим сплеском енергії у 2026 році. Цей спалах спричинив серйозні радіоперешкоди класу R3 над південною акваторією Тихого океану, підкресливши динамічну і непередбачувану природу нашої зірки.

Важливе дослідження, опубліковане в січні 2026 року в престижному науковому журналі Nature Communications, представило детальну 3700-річну реконструкцію циклів прибережного припайного льоду Антарктиди. Ця робота ґрунтується на ретельному аналізі донних відкладень, вилучених із затоки Едісто, що розташована в морі Росса. Вчені виявили значну статистичну кореляцію між циклами формування льоду та природними варіаціями сонячної активності протягом тисячоліть. Зокрема, було ідентифіковано повторювані паттерни в льодових циклах, які точно відповідають циклам Глейсберга (тривалістю близько 90 років) та Сюсса-Де Вріза (приблизно 240 років). Ці багатодесятилітні та вікові сонячні цикли виникають через складні зміни в магнітному випромінюванні та світності Сонця, що вказує на прямий зв'язок між віддаленими сонячними процесами та стабільністю прибережного льодового щита Антарктиди.

Ключовими фігурами в цих інноваційних дослідженнях стали доктор Міхаель Вебер із Боннського університету, доктор Ніколін Віалл із Центру космічних польотів імені Годдарда НАСА та Дж. Тодд Хьоксема зі Стенфордського університету. До роботи також залучені такі авторитетні установи, як Італійський інститут полярних наук CNR та Боннський університет. Доктор Вебер підсумував, що встановлена кореляція між льодовими та сонячними циклами надає фундаментально нове розуміння механізмів сонячного впливу на Антарктиду. Сучасне комп'ютерне моделювання підтверджує, що збільшення сонячної радіації призводить до нагрівання поверхні моря та зменшення ізолюючого ефекту морського льоду. Внаслідок цього прибережна крига стає значно вразливішою до впливу потужних вітрів та океанічних хвиль, що безпосередньо пояснює виявлені закономірності, які виявилися синхронізованими з активністю нашого світила.

Сонячна активність у 2026 році наочно демонструє практичну значущість прогнозування космічної погоди, що є життєво необхідним для захисту орбітальних супутників та наземних енергосистем. Диференціальне обертання Сонця, яке пояснюється його плазмовою природою, свідчить про те, що екваторіальні області зірки рухаються найшвидше — їхній сидеричний період становить приблизно 24,47 земних діб. Водночас на високих широтах, зокрема на рівні 75 градусів, цей період сповільнюється до 33,40 доби. Доктор Віалл звернула увагу на важливе уточнення: історичне вимірювання Річарда Керрінгтона, яке становило 27,3 дня, насправді є синодичним періодом, тоді як фізично точний сидеричний період на широті сонячних плям дорівнює близько 25,4 дня. Вивчення антарктичних льодових кернів відкриває критично важливий шлях для розширення наших знань про прибережну кригу далеко за межі епохи супутникового моніторингу. Оскільки дані з космосу охоплюють лише кілька останніх десятиліть, такі палеокліматичні дослідження допомагають науковцям чітко розмежувати природну мінливість навколишнього середовища та наслідки антропогенного впливу на клімат Землі.