Наукове дослідження підтвердило унікальність муркотіння котів як вокального відбитка

Сучасні наукові розвідки остаточно довели гіпотезу про те, що муркотіння домашнього кота є стабільним вокальним відбитком, на відміну від його надзвичайно мінливого нявкання. Результати цієї ґрунтовної праці, нещодавно оприлюднені у престижному фаховому виданні Scientific Reports, були отримані завдяки застосуванню передових обчислювальних алгоритмів. Ці інноваційні інструменти за своїм принципом дії нагадують складні системи, що сьогодні повсюдно використовуються для розпізнавання людського голосу, що дозволило вченим зазирнути набагато глибше у складну природу котячих звуків.

Міжнародна група дослідників, до складу якої увійшли провідні фахівці з Берлінського музею природознавства (Museum für Naturkunde Berlin) та Університету Неаполя імені Федеріко II (University of Naples Federico II), провела масштабний та ретельний акустичний аналіз вокалізацій. Вчені порівнювали звукові сигнали як одомашнених, так і диких представників родини котячих у різних умовах. Глибокий аналіз продемонстрував, що муркотіння зберігає незмінний низькочастотний ритмічний патерн, що робить його надійним акустичним маркером для точної індивідуальної ідентифікації кожної особини. Було встановлено, що частота муркотіння домашнього кота зазвичай коливається в стабільному діапазоні від 25 до 150 Герц.

Водночас науковці з’ясували, що котяче нявкання демонструє вражаючу акустичну гнучкість, кардинально змінюючи свої характеристики залежно від конкретних обставин та потреб тварини. Це може бути вираження голоду, настійна потреба в увазі з боку власника або реакція на стресову ситуацію, на які коти реагують абсолютно по-різному. Така вокальна пластичність нявкання, на переконання дослідників, є прямим наслідком багатовікового співіснування з людиною, що сприяло розвитку унікального адаптивного інструменту для міжвидової комунікації. Порівняння з вокалізаціями п’яти видів диких котів, серед яких були гепард та африканський дикий кіт, виявило, що нявкання домашніх улюбленців має значно ширший діапазон варіацій та модуляцій.

Співавтори дослідження, серед яких відомий фахівець Данило Руссо та досвідчений біоакустик Мір’ям Кнерншильд, адаптували методи автоматичного розпізнавання мовлення людей для перевірки точності комп’ютерного зіставлення звуків із конкретною твариною. Інша співавторка проекту, Аня Шильд, особливо підкреслила, що кожна кішка у дослідній вибірці мала свій неповторний та впізнаваний «голос» саме під час муркотіння. Якщо муркотіння традиційно пов’язують зі станом глибокої розслабленості, комфорту та безпеки, що розкриває вроджену ідентичність тварини, то нявкання виступає гнучким стратегічним засобом для проведення своєрідних «переговорів» із господарями заради отримання бажаного результату.

Дослідники обґрунтовано припускають, що подальше вивчення навіть найбільш тонких акустичних нюансів у муркотінні може надати надзвичайно цінні дані для сучасної ветеринарної медицини. Це відкриває нові можливості у ранній діагностиці рівня прихованого стресу або загального стану здоров’я чотирилапих пацієнтів, які не можуть поскаржитися на самопочуття словами. Таким чином, тривалий процес одомашнення суттєво вплинув на загальну вокальну стратегію котячих, зробивши їх набагато більш «балакучими» та соціально орієнтованими у стосунках із людьми, що стало ключем до їхнього успіху як супутників людини.

Попри ці еволюційні зміни, коти зберегли консервативний низькочастотний сигнал муркотіння як надійний ідентифікатор у близьких соціальних контактах, що залишається незмінним протягом усього життя. Використання передових технологій дозволило вченим виокремити ті характеристики звуку, які раніше залишалися непоміченими для людського сприйняття. Стабільність муркотіння вказує на те, що цей звук є частиною фундаментальної біологічної програми тварини, яка мало змінилася за тисячоліття. Натомість еволюція нявкання як інструменту взаємодії свідчить про високий рівень інтелектуальної адаптації котів до життя поруч із людською цивілізацією.