Мовне надбання: глибинна структура арабської мови до її письмової кодифікації та діалектів

Сучасна арабська мова, що відзначається вишуканою граматикою та красномовством, є наслідком тривалого культурного розвитку, який ретельно оберігався та підтримувався знавцями. Аналіз її витоків свідчить про те, що глибинна структура мови виявилася значно стійкішою, ніж будь-які зовнішні способи фіксації чи діалектні відмінності. У добу Джахілії, яка передувала появі ісламу, арабська мова функціонувала як живий звуковий потік, поширений серед племен пустелі, де смислові маркери були нерозривно пов'язані з навколишнім середовищем та місцевими говірками.

Відсутність єдиного лінгвістичного осередку спричиняла значне різноманіття у вимові та значенні слів. Однак із початком ісламської експансії та входженням до арабського мовного поля представників інших культур розпочалося поступове відхилення слів від їхніх первісних систем. Це створювало реальну загрозу спотворення чистоти мови та появи хибних форм у красномовстві. Справжнє занепокоєння вчених було зосереджене не стільки на окремих лексемах, скільки на внутрішній архітектурі мови.

Науковців турбував насамперед взаємозв’язок між формами, які «піднімаються» (*муфра́т*), та тими, що «відмінюються» (*мансу́б*), а також необхідність збереження балансу між активним та пасивним станом. Саме ця тонка система, що надавала арабській мові внутрішньої цілісності та логіки, вимагала негайної кодифікації та фіксації, щоб запобігти її руйнуванню під впливом нових діалектів.

У цей критичний період, керовані глибокою відданістю мові, з’явилися такі видатні постаті, як Абу Амр ібн аль-Аля, Аль-Халіль ібн Ахмад аль-Фарахіді та Абу Саїд ас-Сумаї. Ці ентузіасти вирушили до бедуїнських земель, де разом із писарями на своїх верблюдах уважно слухали та фіксували первісні форми, відсікаючи зайве. Вони заклали основи словесних конструкцій та поетичних рядків, віднаходячи рівновагу між простотою мовлення мешканців оазисів та осілого населення. Їхнє прагнення до автентичності було всеосяжним: вони переймали побут, вслухалися в розмови чоловіків і жінок, ловили привітання пастухів і фіксували їх. Такі свідчення, як запис мови пастуха, який відмовлявся від уваги, поки старець дорікав лінгвістам за фіксацію «мови цих нижчих людей», демонструють, що збереження мови відбувалося через глибоке занурення у її живу тканину.

Ця невтомна праця мовознавців стала наріжним каменем для збереження та подальшого розвитку арабської мови протягом століть, забезпечивши їй життєздатність. Варто зазначити, що найперші письмові згадки, які фіксують пересування кочівників, датуються VIII–VII століттями до нашої ери в ассирійських хроніках. Водночас перші згадки терміна «арабська мова» зустрічаються у давньоєврейських джерелах III століття до нашої ери. Примітно, що вираз «мова арабська ясна» вперше прозвучав у Корані (середина VII століття н. е.). Саме арабська писемність, яка сформувалася на основі набатейського шрифту до середини VII століття н. е., остаточно закріпила цю глибинну структуру.