ЄС відмовляється від російського газу: наслідки для Європи та світу

Європейський Союз затвердив довгострокову стратегію, спрямовану на суттєве зменшення своєї залежності від російського природного газу. Це рішення встановлює чіткі часові рамки: повна відмова від імпорту російського скрапленого природного газу (СПГ) та трубопровідного палива очікується до кінця 2026–2027 років.

Як саме відбуватиметься цей перехід? Новий регламент передбачає поетапний механізм виходу з російських газових контрактів. Для чинних короткострокових угод встановлено більш стислі терміни завершення. Щодо довгострокових угод, передбачено поступовий вихід, який враховуватиме як технічні, так і економічні реалії ринку. Водночас, у певних виняткових ситуаціях можливе застосування відступів від загальноприйнятих правил.

Ключовим елементом цього регламенту є механізм тимчасового призупинення заборони. Його можна активувати у разі оголошення надзвичайної ситуації у сфері газопостачання або якщо рівень заповнення підземних сховищ газу виявиться недостатнім. Це особливо важливий аспект для тих країн ЄС, які не мають виходу до моря, оскільки для них передбачені додаткові гарантії забезпечення енергетичної безпеки.

Кожна країна-член Євросоюзу зобов'язана розробити власний детальний план щодо заміщення російського газу та нафти. Ці документи мають містити конкретні кроки для переходу на альтернативні джерела енергії, реалістичні терміни виконання запланованих заходів, а також чіткі механізми для мінімізації ризиків, пов'язаних зі зміною постачальників.

Серед політиків ЄС думки щодо цього рішення дещо розійшлися. Прихильники стверджують, що це зміцнює енергетичну незалежність та перекриває фінансові потоки до Росії. Критики, хоча й визнають цінність захисних механізмів регламенту, висловлюють занепокоєння щодо можливого зростання цін на енергоносії та погіршення конкурентних умов для європейської промисловості.

Європа активно шукає заміну російським обсягам, працюючи над кількома напрямками диверсифікації, згідно з даними міжнародних аналітичних установ. По-перше, це нарощування імпорту СПГ зі Сполучених Штатів та Катару через термінали, розташовані в Іспанії, Італії та Нідерландах. Варто зазначити, що у 2024 році частка американського СПГ у європейському імпорті вже сягнула 25%.

По-друге, розширюється співпраця з країнами Північної Африки через газопроводи. Алжир вже збільшив обсяги поставок через системи Medgaz та TransMed, і наразі обговорюється подальше розширення відповідної інфраструктури. По-третє, значні інвестиції спрямовуються у відновлювані джерела енергії (ВДЕ). Євросоюз планує довести частку вітрової та сонячної генерації до 42% у загальному енергетичному балансі до 2030 року.

Нарешті, довгостроковою ставкою є «зелений» водень як пряма заміна газу. Плани ЄС передбачають виробництво 10 мільйонів тонн водню всередині Союзу та імпорт ще 10 мільйонів тонн до 2030 року.

Російська Федерація, зі свого боку, активно переорієнтовує експортні газові потоки. Збільшуються обсяги поставок до Китаю через трубопровід «Сила Сибіру», триває проєктування потужності «Сила Сибіру – 2» через Монголію. Також розвивається співпраця на південному напрямку, зокрема з Туреччиною та країнами Близького Сходу. Крім того, розширюються виробничі потужності заводів зі скраплення газу на Ямалі та в Мурманській області.

Експерти зазначають, що ці зміни вписуються у світовий тренд переконфігурації енергетичних ринків, де географічна близькість постачальника втрачає своє домінуюче значення. Рішення ЄС фактично завершує епоху високої залежності від російського газу, формуючи нову енергетичну реальність. Ключовими принципами стають диверсифікація партнерів та прискорення технологічної трансформації у бік низьковуглецевої економіки.

За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), до 2030 року частка російського газу в європейському імпорті може скоротитися до 5–10% порівняно з 40% у 2021 році. Водночас, загальний попит на газ у ЄС поступово знижуватиметься завдяки підвищенню енергоефективності та розвитку ВДЕ.

Цікавим є той факт, що у 2023 році Норвегія випередила Росію, ставши найбільшим постачальником газу до ЄС. Її частка перевищила 30% завдяки стабільним обсягам видобутку та розвиненій трубопровідній мережі. Отже, енергетичний перехід Європи — це не лише політичний вибір, а й складний, багатогранний економічний процес, що вимагає злагоджених дій, значних інвестицій та високої гнучкості від усіх учасників глобального енергетичного ринку.