Планета відкрила неочікуваний гігантський резервуар вуглекислого газу у глибинах океану

Іноді наша планета демонструє явища, які змушують нас кардинально переглянути усталені уявлення про світоустрій. Саме такий момент настав зараз, коли науковці зробили надзвичайно важливе відкриття.

Дослідники виявили, що у товщі стародавньої океанічної кори, розташованої вздовж повільно розсувного Серединно-Атлантичного хребта, існують величезні природні сховища вуглекислого газу. Ці резервуари знаходяться не на поверхні, і не в товщі води океанів. Вони приховані у глибинних уламках стародавніх підводних гір, які мільйони років зберігали свою ключову роль у вуглецевому циклі, залишаючись непоміченими.

Що саме було встановлено

У рамках проєкту «Трансект Південної Атлантики» (SAT) — серії з чотирьох океанічних місій IODP, які проходили з 2020 по 2022 роки — науковці детально вивчили океанічну кору віком від 7 до 61 мільйона років уздовж 31-ї паралелі південної широти. Це дало змогу зазирнути у геологічне минуле регіону.

З’ясувалося, що так звана талусова брекчія — це хаотичні уламки, які формуються внаслідок руйнування та обвалу підводних гірських масивів — виявилася зовсім не інертним сміттям океанічного дна. Натомість, вона функціонує як потужна геологічна губка, активно захоплюючи та зв'язуючи CO₂ з морської води.

Дані, що сколихнули науковий світ

Аналіз керна U1557 (отриманого під час Експедицій 390/393) показав вражаючі результати: ці пористі структури містять у середньому 7,5% вуглекислого газу за масою, причому він надійно зв'язаний у формі карбонатних мінералів. Це відкриття має колосальне значення.

Воно кардинально змінює попереднє уявлення, згідно з яким серединно-океанічні хребти розглядалися виключно як джерела вуглецю. Тепер очевидно, що вони також є активними сховищами, здатними утримувати його протягом десятків мільйонів років. Це справді перевертає картину.

Значення для глобальної екології

Важливість цього відкриття полягає у розумінні тектонічних процесів. Рух літосферних плит не лише створює нову кору. Він також формує пори, тріщини та канали. Через ці канали морська вода проникає глибоко у мантію, транспортуючи із собою розчинений вуглекислий газ. У цій глибокій, тихій зоні, вуглець перетворюється на стабільні карбонати.

Таким чином, формується довготривалий вуглецевий цикл, про існування якого ми досі мали лише туманні припущення. Це механізм, що працює на геологічних масштабах часу.

Факт, що змінює парадигму

Сучасні кліматичні моделі та розрахунки тепер зобов'язані інтегрувати ще один критично важливий елемент: стародавні уламкові зони океанічної кори є гігантськими природними резервуарами вуглекислого газу. Їхнє формування нерозривно пов'язане з тими самими силами, що породжують океани. Їхня робота триває епохами. Вони є невід'ємною частиною життєдіяльності нашої планети.

Те, що ми сприймаємо як кризу, для Землі — це лише черговий процес. Те, що для людства є серйозною проблемою, для планети — це чергова форма адаптації, що відпрацьовувалася мільйони років. Це свідчить про неймовірну саморегуляцію системи, яка діє тихо, але надзвичайно ефективно.