Нове масштабне палеокліматологічне дослідження, опубліковане у престижному науковому журналі Science, надало переконливі докази того, що під час останнього Льодовикового періоду глобальний рівень моря сягав позначки, яка була на цілих 20 метрів вищою за сучасну. Це відкриття, очолене палеокліматологом Пітером Кларком з Університету штату Орегон (Oregon State University), вимагає кардинального перегляду усталених хронологій кліматичної історії Землі та притаманної нестабільності її величезних льодовикових щитів. Фактично, ці дані змушують наукову спільноту по-новому поглянути на те, як швидко і непередбачувано можуть реагувати полярні льоди на зміни температури.
Аналіз показав, що ці різкі коливання висоти океану не були винятковою подією, приуроченою до завершення Льодовикового періоду. Натомість вони регулярно відбувалися протягом усього плейстоцену — геологічної епохи, що охоплює період від 2,6 мільйона до 11 700 років тому. Цей тривалий часовий проміжок характеризувався циклічним розширенням і скороченням гігантських льодовикових масивів, які покривали значні території Північної Америки та Євразії. Дослідники ретельно відтворили ці зміни рівня моря, вивчаючи керни глибоководних відкладень. Вони зосередилися на аналізі хімічних маркерів у скам’янілих оболонках мікроскопічних морських організмів, відомих як форамініфери. Ці маркери стали ключем до розуміння історичних температур та обсягів законсервованого льоду, дозволяючи зазирнути в кліматичне минуле планети.
Результати дослідження прямо суперечать попередньому науковому консенсусу, який припускав, що найбільш значні коливання рівня моря були переважно обмежені пізнішою частиною Льодовикового періоду, особливо навколо Середньоплейстоценового переходу (Mid-Pleistocene Transition), що тривав від 1,25 мільйона до 700 000 років тому. Під час цього переходу льодовикові цикли подовжилися, змінивши домінуючий 41 000-річний ритм на 100 000-річний цикл. Однак нова реконструкція, яка охоплює останні 4,5 мільйона років, чітко демонструє, що багато ранніх циклів, які функціонували за 41 000-річною шкалою, демонстрували коливання, настільки ж екстремальні, як і пізніші. Це свідчить про те, що механізми швидкого танення були активними набагато раніше, ніж вважалося.
Пітер Кларк припускає, що постійна присутність величезних льодовикових щитів протягом такого тривалого часу свідчить про те, що механізми, які керують їхнім зростанням і таненням, більш глибоко вбудовані у внутрішні петлі зворотного зв’язку кліматичної системи, а не контролюються виключно зовнішнім орбітальним впливом. Це означає, що кліматична система має внутрішню схильність до різких змін. Такий висновок вимагає пошуку більш комплексних пояснювальних моделей, які виходять за межі поточних припущень щодо Середньоплейстоценового переходу. До складу дослідницької групи, яка працювала над цим багатонаціональним проєктом, увійшли фахівці з установ по всій території Сполучених Штатів, Німеччини, Великої Британії та Китаю, зокрема Стівен Хостетлер та Ніклас Пісіас з Університету штату Орегон, Джеремі Шакун з Бостонського коледжу, Яір Розенталь з Університету Рутгерса та Девід Поллард з Університету штату Пенсільванія.
Наслідки цього аналізу глибокої давнини мають вирішальне значення для розуміння сучасних екологічних ризиків. Кларк наголосив, що розшифровка стародавньої взаємодії між льодовиковими щитами та кліматом надає безцінну основу для прогнозування поточних і майбутніх планетарних викликів, зокрема щодо стабільності льодових резервуарів Антарктиди та Гренландії. Історичні прецеденти, такі як Еемський міжльодовиковий період 125 000 років тому, коли трохи тепліші температури підтримували рівень моря на 6–9 метрів вище, ніж сьогодні, підсилюють застереження дослідження: минулі кліматичні стани, навіть незначно відмінні від теперішнього, мали потенціал для значних, довгострокових зобов’язань щодо підвищення рівня моря.