Візуальні сигнали визначають комунікацію собак, підкреслює експерт

Розуміння комунікаційних механізмів собак виходить за межі простого аналізу гавкоту чи виляння хвостом, як наголошує фахівець із поведінки тварин Ізабель Карденас. Комунікація канідів переважно ґрунтується на фізичних проявах, які містять критично важливі нюанси для забезпечення безпеки та ефективного управління поведінкою улюбленця. Карденас виділяє шість основних візуальних сигналів, правильне тлумачення яких значно зміцнює емоційний зв'язок між людиною та собакою.

Собаки, як зграйні тварини, виробили складні методи спілкування, спрямовані на уникнення конфліктів, оскільки бійка завжди несе ризик серйозних травм. Вони володіють арсеналом сигналів умиротворення опонента, демонструючи неагресивні наміри та готовність до «домовленостей». Візуальна комунікація є домінуючою, включаючи рухи всього тіла та його окремих частин, що доповнюється слуховими, нюховими та тактильними каналами. Наприклад, рухи хвоста є одним із найбільш виразних індикаторів настрою: піднятий, але розслаблений хвіст свідчить про впевненість та готовність до взаємодії, тоді як опущений і притиснутий до живота хвіст сигналізує про страх чи хвилювання.

Дослідження, опубліковані у виданні Animal Behaviour у 2024 році, підтверджують, що собаки навіть розрізняють асиметрію виляння хвостом: рух ліворуч може вказувати на негативні емоції, що пов'язано з роботою мозку. Крім того, позиція вух є важливим елементом: вуха, спрямовані вперед, часто вказують на зацікавленість чи цікавість. Собаки демонструють складні сигнали примирення, які використовуються для зняття внутрішньої напруги та розрядки потенційних конфліктів. Серед таких сигналів у спілкуванні з людьми фахівці відзначають позіхання, поворот корпусу або голови, а також примружені очі. У взаємодії з іншими собаками найсильнішим сигналом примирення, особливо серед цуценят, є лежання на землі, що супроводжується облизуванням або наближенням по дузі зі сповільненим кроком.

Власники, які не усвідомлюють цього діалогу, можуть помилково реагувати на ці сигнали, наприклад, смикаючи за повідець, що порушує собачий етикет і може спровокувати агресію у відповідь на подальші напружені контакти з родичами. Важливо не забороняти собаці виконувати ці природні ритуали. Крім мови тіла, собаки активно використовують голосову комунікацію, яка включає гавкіт, гарчання та виття, причому частота гавкоту залежить від контексту, варіюючись на вищих чи нижчих частотах. Гарчання, як глибокий низький звук, зазвичай виражає невдоволення чи незадоволеність поточною ситуацією.

Дослідження показують, що собаки здатні запам'ятовувати до двох десятків слів, асоціюючи їх зі специфічними об'єктами, а також надзвичайно чутливі до інтонації людського голосу, використовуючи її як підказку. Водночас, тактильний контакт, хоча й використовується людьми для вираження приязні, може викликати дискомфорт у самих собак, які менше надають йому значення порівняно з візуальними чи нюховими сигналами. Еволюційна адаптація також впливає на комунікативні здібності: собаки, які мають анатомічні особливості, наприклад, укорочені хвости, не можуть повноцінно передавати емоції через хвіст і змушені активніше використовувати вокалізацію або дотик.

Різні породи мають свої унікальні «діалекти» комунікації, сформовані селекцією; наприклад, лабрадори можуть бути більш виразними у жестах, тоді як ши-тцу частіше покладаються на звуки та запахи. Розуміння цих індивідуальних стилів є ключовим для уникнення непорозумінь у змішаних групах. Усвідомлення того, що собаки здатні аналізувати напругу м'язів, частоту дихання та вираз обличчя людини, підкреслює глибину їхньої здатності до міжвидової інтерпретації, що було підтверджено експериментами, де учасники з високою точністю визначали емоції тварин за фотографіями.