Останні події у Вашингтоні загострили розбіжності серед ключових гравців НАТО щодо фінансової відповідальності, що ставить під сумнів цілісність колективної безпеки Альянсу. В епіцентрі уваги опинилися заяви Президента Сполучених Штатів Дональда Трампа, який висловив намір виключити Іспанію з лав Альянсу через її відмову суттєво нарощувати оборонні видатки.
Ядром протистояння стало рішення, ухвалене на червневому саміті НАТО 2025 року в Гаазі, де 32 країни-члени погодилися підвищити мінімальну планку оборонних витрат із поточних 2% до амбітної мети у 5% від валового внутрішнього продукту (ВВП) до 2035 року. Цей новий орієнтир, який, за даними декларації, включає 3,5% ВВП на прямі військові потреби та до 1,5% на суміжні інвестиції у сферу безпеки, став ключовою вимогою американського лідера. Президент Трамп, під час зустрічі з Президентом Фінляндії Александром Стуббом у четвер, 9 жовтня, прямо назвав Іспанію «пізнім учасником», який не має виправдань для невиконання цього зобов'язання, і припустив, що виключення Мадрида може бути виправданим кроком.
Зі свого боку, Прем'єр-міністр Іспанії Педро Санчес зайняв чітку позицію, стверджуючи, що поточний оборонний бюджет країни є «достатнім, реалістичним і сумісним із добробутом» громадян. Пізніше Санчес офіційно повідомив Генерального секретаря НАТО Марка Рютте, що Мадрид не візьме на себе зобов'язань щодо 5% цілі, хоча й готовий виконувати інші вимоги щодо озброєнь та військ. За оцінками НАТО, минулого року Іспанія мала один із найнижчих показників витрат на оборону – близько 1,28% ВВП, хоча уряд заявляв про намір досягти 2% до кінця 2025 року.
Ця ситуація є віддзеркаленням давньої дилеми в Альянсі щодо справедливого розподілу тягаря колективної оборони. Хоча консенсус є основою рішень НАТО, розбіжності щодо фінансової відповідальності створюють відчутний політичний виклик. Навіть на тлі загального прагнення посилити обороноздатність, як це демонструє готовність Норвегії досягти 5% ВВП, позиція Іспанії виступає каталізатором для переосмислення індивідуальних пріоритетів у межах спільної структури. Здатність лідерів знайти спільний знаменник, який поважає національні можливості, але водночас зміцнює колективну стійкість, стане ключовим показником зрілості Альянсу у протистоянні викликам сучасності.