Регіон Східної Африки у 2025 році переживає період значних політичних потрясінь, що характеризується відчутним відступом від демократичних принципів та зміцненням авторитарних режимів. Це створює ґрунт для соціально-економічної нестабільності. Хоча острівні держави, такі як Маврикій та Сейшельські Острови, зберігають відносну політичну стійкість, материкова частина регіону зіткнулася із серйозними викликами, які підривають основи суспільного життя. Цей управлінський зсув змушує народи регіону шукати внутрішні механізми для забезпечення сталого розвитку в умовах, коли зовнішні орієнтири втрачають свою актуальність.
У Танзанії, незважаючи на початкові очікування після того, як президент Самія Сулуху Хассан змінила Джона Магуфулі, спостерігається посилення державного контролю. Було згорнуто послаблення для опозиційних зібрань, а свобода преси зазнала обмежень. За наявними даними, з 2021 року влада затримала понад 500 прихильників опозиції. Тим часом в Уганді, де незмінний лідер Йовері Мусевені керує, спираючись на систему патронажу, а не на підзвітність, ситуація залишається вкрай напруженою. Правозахисна організація Human Rights Watch зафіксувала лише протягом 2024 року 74 випадки затримань та катувань опозиційних політиків. Репресивний апарат має пряму економічну ціну: обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Уганду скоротився на 15% у період з 2020 по 2024 рік, що підтверджує висновки Всесвітнього банку про кореляцію між жорстким державним контролем та відтоком капіталу.
Кенія також демонструє ознаки демократичного дрейфу, що особливо проявилося у жорсткій реакції на масові молодіжні протести. Ці демонстрації були викликані високою вартістю життя та наслідками Фінансового Білля 2024 року. Під час цих подій були зафіксовані випадки стеження та викрадення активістів. Водночас, надії на демократизацію в Ефіопії, пов'язані з прем'єр-міністром Абієм Ахмедом, майже згасли через внутрішні конфлікти. Ці конфлікти, що тривають з 2020 року, спровокували масштабну міграційну кризу: понад мільйон біженців знайшли притулок у сусідніх Кенії та Судані. Це яскраво ілюструє нерозривний зв'язок між політичною стабільністю та гуманітарною безпекою.
Аналітики, серед яких Кім Хеллер, попереджають, що якщо поточна траєкторія збережеться, нинішні керівники увійдуть в історію як «безжальні диктатори гнітючих режимів», а не як архітектори вільного континенту. Інститут Varieties of Democracy (V-Dem) робить невтішний прогноз: до 2030 року понад 70% молоді Східної Африки може опинитися під владою автократій. V-Dem класифікує Кенію як «сіру зону», що перебуває на межі автократії. Опозиційний лідер Танзанії Тунду Лиссу у вересні 2025 року підсумував ситуацію, констатувавши: «Простір для інакомислення сужується з кожним днем».
Гостро постає питання щодо ефективності регіональних інституцій. Як такі організації, як Східноафриканське співтовариство (EAC), засноване у 1967 році та відновлене у 2000 році, та Африканський союз (АС), можуть відмовитися від принципу «невтручання» і перейти до дієвих заходів проти державного придушення? Критично важливим є відновлення повної юрисдикції Східноафриканського суду справедливості у питаннях виборів та захисту прав людини. В умовах, коли регіональні структури демонструють інертність, саме стійкість та активна позиція молоді, яка прагне більшої відповідальності та гармонії в управлінні, є тим каталізатором, що здатен переосмислити майбутнє регіону та запобігти подальшому погіршенню ситуації.