Прагнення поєднати гравітаційну взаємодію з механікою квантів залишається однією з найважливіших і найскладніших проблем сучасної фізики. Фізики-теоретики десятиліттями намагаються створити єдину теорію всього, але гравітація постійно чинить опір. У той час як електромагнітна, сильна та слабка ядерні сили вже успішно вписані в квантову картину світу, гравітація досі залишається невловимою для такого об’єднання. У цьому контексті, пропозиція видатного фізика Річарда Фейнмана, висловлена ще у далекому 1957 році, щодо перевірки квантової природи гравітації через спостереження за виникненням заплутаності між двома масивними об’єктами, тривалий час розглядалася як потенційний, хоча й надзвичайно складний, шлях до розгадки цієї фундаментальної таємниці.
Проте, нещодавнє дослідження, результати якого були оприлюднені у високорейтинговому журналі «Nature» у жовтні 2025 року, вносить суттєві корективи у цю усталену парадигму. Група науковців, чиї детальні розрахунки стосувалися гіпотетичних лабораторних установок, дійшли несподіваного висновку. Вони стверджують, що квантова заплутаність — явище, яке раніше вважали беззаперечним індикатором виключно квантової гравітації — може виникати навіть за умови дії суто класичної гравітації. Це стає можливим, якщо класична гравітація розглядається у поєднанні з добре розробленою квантовою теорією поля. Таке відкриття має колосальні наслідки: воно означає, що сам факт виявлення заплутаності у запропонованих експериментах, подібних до ідеї Фейнмана, більше не може слугувати неспростовним доказом існування гіпотетичних квантових гравітонів.
Автори наукової праці наголошують, що класичні моделі гравітації, за умови більш точного опису матерії на квантовому рівні, виявляються здатними генерувати квантову комунікацію і, як наслідок, спричиняти заплутаність між об'єктами. Це кардинально змінює акцент із простого бінарного протиставлення «квантова чи класична?» на необхідність більш детального та тонкого аналізу параметрів експерименту. Раніше фізики виходили з припущення, що класична гравітація не повинна породжувати заплутаність, оскільки це порушило б фундаментальний принцип локальності. Однак нові розрахунки переконливо свідчать про те, що джерело цього ефекту може критися у віртуальних переносниках матерії, які є частиною квантової теорії поля, а не в гіпотетичних частинках — гравітонах, які є квантами самого гравітаційного поля.
Отже, завдання для експериментальної фізики значно ускладнилося і вимагає нових підходів. Тепер критично важливо розробити методики, які дозволять чітко розрізняти ступінь заплутаності, що створюється передбачуваними класичними механізмами, від тієї, що походить від істинно квантової природи гравітації. На думку вчених, ключова відмінність, ймовірно, полягатиме у масштабі або інтенсивності спостережуваного ефекту, що вимагатиме надзвичайно високої точності вимірювань. Цей новий теоретичний рубіж, окреслений публікацією у «Nature», закликає світову наукову спільноту до більш виваженого та уважного підходу до інтерпретації експериментальних даних, підкреслюючи глибокий та несподіваний взаємозв’язок між, здавалося б, абсолютно різними галузями фізики — від загальної теорії відносності до квантової механіки.