Нейронаука досліджує гіпотезу про біофотонну комунікацію в мозку

У сучасному науковому співтоваристві розгорнулася жвава дискусія навколо нової публікації, яка постулює існування третього, раніше маловивченого механізму нейронної комунікації — біополя, що функціонує завдяки біофотонам. Ці частинки являють собою надзвичайно слабке світлове випромінювання біологічного походження. Робота, що побачила світ у 2026 році в авторитетному рецензованому виданні, була підготовлена Павлом Поспішилом та Анкушем Прасадом, представниками кафедри біофізики факультету природничих наук Університету Палацького в місті Оломоуц, Чеська Республіка. Дослідники провели колосальну роботу, систематизувавши результати понад десятирічного аналізу ролі біофотонів у нервових тканинах.

Запропонований вченими механізм передбачає, що біофотони, які виникають як побічний продукт метаболічної активності нервової тканини, можуть виступати посередниками у надшвидких взаємодіях між нейронами. Теоретично швидкість такої передачі даних може досягати швидкості світла, що значно перевищує можливості традиційних імпульсів. Автори висувають гіпотезу про наявність у біофотонів специфічних квантових характеристик, таких як суперпозиція, когерентність та квантова заплутаність. Це створює умови для кодування інформації, її миттєвої трансляції по всьому мозку та подальшого декодування іншими нейронними вузлами. Ключові дані дослідження включають аналіз експериментів, що демонструють стійкість квантових кореляцій у поляризованих фотонах після їх проходження крізь тонкі зрізи мозкової тканини завтовшки до 400 мкм.

Дана гіпотеза має прямий стосунок до вирішення фундаментальної «важкої проблеми свідомості», яку класична нейронаука поки не в змозі вичерпно пояснити, оперуючи виключно електричними та хімічними сигналами. Запропонований шлях комунікації через біополе є сміливим теоретичним розширенням існуючих нейробіологічних моделей, що виходить за межі усталених електрохімічних парадигм. Сила цієї пропозиції полягає у потенційній можливості надати фізичне обґрунтування для неймовірної швидкості та складності обробки інформації в людському мозку, особливо коли йдеться про вищі когнітивні функції та феномен свідомості.

Розгляд цієї теми неможливий без урахування історичного контексту, який включає піонерські роботи Фріца-Альберта Поппа. У 1970-х роках він першим почав ґрунтовно вивчати біофотонне випромінювання, встановивши його безпосередній зв’язок із клітинним метаболізмом та внутрішньою когерентністю живих систем. Також у дослідженні згадується знакова гіпотеза видатного фізика Роджера Пенроуза, висунута у 1989 році, щодо присутності неврахованого квантового компонента в механізмах функціонування людської свідомості. Ці ідеї десятиліттями залишалися на периферії науки, але зараз отримують нове дихання завдяки сучасним методам детекції.

Проте автори чесно зазначають, що головний виклик для їхньої теорії — збереження квантової когерентності в термічно активному середовищі мозку, де температура становить близько 37°C — залишається значною мірою невирішеним. На даному етапі це закріплює їхню пропозицію в області теоретичних розробок, що потребують суворої емпіричної верифікації. У контексті квантової біології роботи Поппа раніше показали, що молекули ДНК у живих клітинах здатні накопичувати та вивільняти фотони. Водночас критика теорій квантової свідомості, зокрема моделі Orch-OR Роджера Пенроуза та Стюарта Хамероффа, найчастіше фокусується саме на проблемі швидкої декогеренції у «теплому та вологому» середовищі нейронів.

Поспішил і Прасад підсумовують, що попри високу ступінь умоглядності квантових механізмів у нервовій тканині, цей напрямок вимагає набагато глибшого вивчення із залученням передових технологій фотонної детекції. Їхня спільна наукова діяльність підтверджує відданість ідеї вивчення світлових сигналів як невід’ємної частини біології. Таким чином, ця публікація відкриває нову концептуальну главу в пошуку фізичних основ для найбільш складних аспектів людського існування, зміщуючи фокус наукової уваги на квантово-оптичні явища всередині нейронних мереж.